Ми звикли захоплюватися іноземними  класичними автомобілями, вражаючись їхньою красою та естетикою. Це те, чого ми були позбавлені протягом майже 70 років Радянського Союзу, де нас змушували задовольнятися малолітражними копіями (не завжди вдалими і актуальними) тих же іномарок. Важко навіть сказати, що нам і нашим конструкторам бракувало творчого підходу чи смаку. Він був, але його жорстко різало партійне керівництво, яке не могло собі дозволити додаткові витрати на дійсно гарні автомобілі, оскільки не могли і не знали також, як збалансувати економіку (адже відомо, що перші радянські вожді значною мірою були сільськими невігласами без освіти; цікаво, що ситуація мало змінилася до сьогодні – наші політики у більшості також неосвічені та займаються самодурством, вважаючи себе інтелектуально обдарованими, будучи насправді дегенератами). Тим не менше, окремі розробки були, і їх навіть втілювали у металі. Одне з таких приємних для ока творінь – український автобус ЛАЗ “Україна-67″. Машина, від якої і сьогодні важко відвести очі, настільки вона приваблива та авангардна для свого часу. Адже поєднувала у собі як елементи 60-х рр. (більш плавні лінії передка, засклені схили даху, спеціальні ніші для фар, що нагадували повітрозабірники літаків), так і нотки прийдешнього рубаного стилю 70-х рр. (задня пряма скошена стінка, рівні борти). Всередині автобус не нагадував радянський продукт взагалі – салон з розкішними кріслами на 37 місць, були навіть гардероб і умивальник.

Традиційно для сьогодні багажні відсіки розміщувалися вздовж обох бортів автобуса, позаду стояв 180-сильний мотор від російського ЗіЛ. Уже весною 1967 року “Україна 67″ разом із братом – ЛАЗ 699А – взяв участь у міжнародному конкурсі автобусів у Ніцці (XVIII Міжнародний автобусний тиждень) і, ясна річ, здобув там кілька нагород. Ще б пак, важко не оцінити таку красу медалями, на зразок:

– Приз Президента Франції, два Великі призи відмінності та Спеціальний приз оргкомітету – їх надали за участь в раллі;

– Срібна медаль кузовобудівників – на конкурсі кузовів;

– Великий приз і Кубок оргкомітету – за технічну складову і відповідні випробування;

– Великий кубок – за абсолютне перше місце з майстерності керування (відзначився водій автобуса С. Борім).

Що ж, сподіваємося, що більш ніхто ніколи не заважатиме нам будувати прекрасні речі й користуватися ними щоденно. Лишилися лічені кроки, але вони можуть виявитися найболючішими і найскладнішими. Тож набираємося терпіння і розвиваємо свою країну хто як і чим може!