Колесо – одне з найважливіших надбань людства. Можна впевнено сказати, що без нього наша цивілізація не просунулася б так далеко вперед і була б значно примітивнішою, про що свідчить приклад Америки та Австралії – континентів, де свого часу колеса не винайшли. Колесо має свою історію виникнення і вдосконалення, однак, на жаль, ми ніколи не дізнаємось, кому першому спало на думку змайструвати щось таке, що котилося б, бігло, не падаючи, з гори, перескакуючи через камені, невпинно збільшуючи швидкість. Гадаємо, що ідею колеса підказала… дровеняка або ж стовбур дерева. Щоправда, на Сході думають інакше і вказують на сонце. Давньоіндійські історичні пам’ятки, особливо архітектурні, зображують сонце у вигляді… колеса, в якому є і вісь, і багато спиць.
Сонце рухається по небу, підіймається над горизонтом і опускається донизу так, як робило б це невтомне, завжди готове до руху божество – колесо. Очевидно, ідея створити колесо у той чи інший час спадала на думку представникам різних цивілізацій. Адже людям здавна необхідно було перевозити на чималі відстані досить великі вантажі. Спочатку різні вантажі пересували на санях взимку. Але приходило літо, сніг танув, а з ним танули і надії щось перевезти, хоч на полях дозрівав урожай, у водоймах плодилася риба, а в лісах дикі бджоли закладали в дуплах десятки кілограмів смачного солодкого меду.
Особливо велику потребу в якомусь новому способі перевозити вантажі відчували люди, які жили у жаркому поясі планети. Адже снігу там не буває, а доставляти вантажі за призначенням все одно треба. Є, звісно, ріки, але ж улітку деякі з них стають несудноплавними. І от, нарешті, великий винахід зроблено! Історичні пам’ятки свідчать, що перше колесо з’явилось на території Месопотамії у 3500 – 3000 роках до нашої ери. Причому воно було двох видів: гончарне коло і пристрій для воза. Гончарне коло стало прообразом багатьох інших винаходів, що відіграли значну роль у розвитку цивілізації: водяних коліс, шківів, шестерень тощо.
Щодо пристрою для воза, то він удосконалювався з однією метою: полегшити пересування вантажів і дати людині можливість рухатися швидше. Так з’явилися колісниці, карети, тачанка та інші витвори людського розуму. Ми можемо собі уявити, що перші вози були схожі на сані, які ставили на колеса, що з’єднувалися між собою віссю. Давні колеса були щільно припасовані до вісей. Пізніше люди навчилися прикріплювати вісі до того, що ми тепер називаємо екіпажем. Хід коліс став вільним. Додалося руху й маневреності возам, каретам.
Виникає питання: а які вантажі доводилося пересувати людям у давнину? У це важко повірити, але ось вам факт: наші предки-слов’яни волоком перетягали на десятки верст багатотонні «лодії» – навантажені судна, коли треба було перебратися з однієї річки ( з Волхова, наприклад) в іншу (Дніпро). Кораблі затягували на колоди, покладені в ряд, прокочували їх над землею, потім переносили стовбури далі, знову вкладали… і так рухалися зі швидкістю дві версти у день. І тут комусь із наших розумних предків спало на думку: а що як випиляти з колоди таке собі колесо?
Різні були вони – колеса сивої давнини. Деякі змінилися до невпізнаваності. А є такі, що й досі виглядають, як тисячі років тому. Скажімо, колеса на возах, що їх роблять у Індії, Пакистані, Бірмі, Бангладеші та інших країнах південно-східної Азії. «Коліщатко» нівроку: в діаметрі зо два метри, суцільне без спиць, наглухо прилаштоване до вісі.
Ну а що робити, коли доводилося їздити по залитих водою полях, де стояв перезволожений грунт. А так віз не провалювався і грязюка до ступиць не прилипала. Тож нехай живуть собі колеса – невтомні помічники людини!
