Щиро кажучи, особливого азарту відвідати цей ретро-автобус у мене не було, хоча як професіонала цікавило, що зробили з чергового ЛАЗ-695М. Але для мене питання стояло саме в тому, наскільки відрізняється цей бус від Кофейбусу-1, оскільки це також “Емка”, а стаття про нього викладена тут; це найперший Кофейбус з усіх, які потім доєдналися до проекту, в тому числі тепер вже і в Дніпропетровську (також ЛАЗ-695М, відомий під назвою Кофейбус-4). З іншого боку, машина, яка донедавна стояла на Солом’янській площі, а тепер уже на проспекті Перемоги, суттєво відрізняється від першої. Хоча б тим, що вона на ходу, а крім цього її змістовним малюнком, що обрамляє по борту увесь кузов. Розглядаючи його, ви зможете на кілька хвилин поринути у найвизначніші місця столиці України, відображені художником специфічно, але впізнавано. Тож я дуже зрадів, коли таки приїхав у Кофейбус-8 і, випиваючи прохолодного фраппе (в той день було +35 С), сидів на вулиці та захоплювався роботою майстра.
Незмінний атрибут Кофейбусів – столики надворі: або для тих, хто прийшов подивитися на машину ззовні, або тих, хто в принципі не любить закритого простору 🙂
Кілька слів про сам автобус. На відміну від багатьох інших старих машин, які часто перебувають у зовсім паршивому стані, ця була живіша. Справа в тому, що із самого свого народження – у 1971 році – машина потрапила не в АТП, а на завод в руки турботливого водія, який справно доглядав за “ЛАЗиком”. На маршруті він ніколи не працював (згадаймо, що роблять зараз пасажири з набагато новішими Богданами, і все стане зрозуміло), тому вандали не встигли з ним нічого зробити. Не встигли з 695 нічого зробити і на металобазі, куди його відправили в металолом, оскільки керівник підприємства виявився людиною з душею. Тож наткнувшись у новинах на інформацію про решту кофейбусів проекту, він зв’язався через інтернет з власником – Вадимом Навроцьким – і запропонував викупити машину фактично в ідеальному стані. У настільки ідеальному, що Навроцький прийшов до висновку – ця машина може їздити сама ще багато років, до того ж має алюмінієві борти (корозія не скоро ще торкнеться їх), а також багато запчастин.
Над заднім колесом добре видно годинник з будинку профспілок, по центру – пам’ятник засновникам Києва і один з павільйонів ВДНГ. Надписом на вікнах автобус приваблює на холодну каву.
По малюнку. З лівого боку на автобусі зображено Золоті Ворота, розташовані прямо на водійських дверях. По центру видно елементи Пішохідного мосту через Дніпро, а за заднім колесом розмістився червоний корпус Київського Національного Університету ім. Тараса Шевченка. З правого можна побачити засновників Києва – легендарних братів Кия, Щека та Хорива і їхню сестру Либідь, які на автобусі знаходяться поряд з одним із павільйонів ВДНГ. Біля заднього колеса причаїлися годинник на даху колишнього будинку профспілок (цікаво, що годинник показує неіснуючий час – 25.60) і приміщення київського фунікулера. Усе водночас і схоже, і несхоже на себе, оскільки намальоване досить абстрактно. При цьому фоном слугує яскравий та приємний бежевий колір кузова автобуса.
На моторному відсіку малюнок стилізований під загальне розфарбування ЛАЗика. Зберігся оригінальний надпис “Львів” червоними літерами.
Всередині ЛАЗа все традиційно для Кофейбусів. Обстановка в день моїх відвідин була тьмяна, оскільки надворі пекло сонце, і шторки були закриті. Атмосферу “лаунджу” створювала також коричнева оббивка сидінь і ті самі штори такого ж кольору. Попід дахом розвісили фото Києва – старого та сучасного. Трапляються і фото, де показано, як було у минулому столітті, і як тепер виглядає одна й та ж вулиця. Потішило місце водія – панель приладів не оздоблювалася додатково, тож там зберігся червонуватий матеріал схожий на шкірзамінник. Крісло також оригінальне, від часу місцями потріскане. Приємно було бачити лампочку “Дверь”, яка хай хоч і з розбитим індикатором, однак горіла, оскільки усі двері були справді відчинені. Загалом машина справляє надзвичайно позитивне враження, враховуючи ще й те, що на додачу до приємного дизайну вам запропонують справжню італійську каву.
На передку – космічно-природні мотиви. Привертають увагу дві великі сигнальні труби на даху.
Позаду видно приміщення київського фунікулера.
Багажник відсік ЛАЗа і досі виконує свою пряму функцію. Як і раніше відкривається балонним ключем.
Торпедо покрите симпатичним матеріалом, червонуватого кольору. Такого ж відтінку і оббивка сидіння.
Розбита лампочка, яка світиться, сигналізує про відкриті двері. Схоже, що зберігся навіть оригінальний мікрофон.
Також зберігся оригінальний сонцезахисна пластинка. Незмінна атрибутика водіїв – фото жінок в кабіні.
В салоні на колісній арці стоять два старих програвача. В той день працювали як підставка для вентилятора.
На стійці ретро-предмети, які можна пофоткати, поки чекаєш каву.
Проект не стоїть осторонь соціальних проблем.
За столиками затишна атмосфера.
В автобусі можна розміститися у компанії з чотирьох чоловік.
Старі фото залізничного вокзалу у Києві.
Фото того, як було, і того, як зараз.
Фото приміщення, де нині знаходиться вхід в метро.
В температуру +35 С чудово йде прохолодне фраппе.
